Щоденник молодого Анархотуриста

пʼятниця, 17 квітня 2009 р.

Новина - 2!!!

Ха. Новина - 1 була про те, що Парагвай ввів безвізовий режим з Україною. Тепер більше: за повідомленням МЗС Україна відтепер українці зможу їхати без віз в країни так званої Центральноамериканської четвірки. Це Гватемала, Сальвадор, Гондурас і Нікарагуа. Класно. Тепер обовязково відвідаю ці країни!

вівторок, 14 квітня 2009 р.

Ukraine Forever!

Сьогодні в неті знайшов інформацію, яка не може не тішити. Вчора Україна в польському містечку Торуні обіграла збірну Голландій по хокею з рахунком 5:1. Хоч я і не великий фанат спорту, тим більше хокею, але цю новину вважаю радісною і такою, що вселяє надію. Сьогодні ми граємо проти збірної Польщі.
GOOD LUCK!!!
І ще одна новина. До Києва приїжджає гурт Limp Bizkit. Це перше їх турне по Україні. Хто не знає, що то за група дивитися тут. Квитки в ціну від 300 до 1500 грн. Фан зона - 500 грн. Хотів би попасти на цей концерт.
LIMP BIZKIT IS IN THE HOUSE!

неділя, 12 квітня 2009 р.

Would you know my name if I saw you in heaven...


Tears in Heaven - одна з найкращих пісень Еріка Клептона. Її чув, мабуть, кожен. Однак, не кожен знає, що цю пісню Ерік Клептон присвятив свому 5-річному синові Конору Клептону, який загинув внаслідок нещасного випадку в 1991 році.
Конор Клептон разому зі своєю матірю Дель Санто проживали на 53-ому поверсі під час свого перебування в Нью Йорку. Слід зазначити, що Ерік Клептон ніколи не був одруженим з Дель Санто, в цей час перебував в шлюбі з Петі Бойд.
Прибиральниця закінчила мити вікна в апартаментах і залишила вікно привідчиненим щоб провітрити кімнату. Конор, який в цей час грався в кімнаті, розбігся та вискочив з вікна 53 поверху. Смерть наступила на місці. В цей час Ерік клептон проживав в сусідньому готелі.
Смерть сина справила на Еріка Клептона величезне враження. Його музика стала мягшою та сильнішою. Як результат маємо Tears in Heaven.

Would you know my name
If I saw you in heaven
Will it be the same
If I saw you in heaven
I must be strong, and carry on
Cause I know I don't belong
Here in heaven

Would you hold my hand
If I saw you in heaven
Would you help me stand
If I saw you in heaven
I'll find my way, through night and day
Cause I know I just can't stay
Here in heaven

Time can bring you down
Time can bend your knee
Time can break your heart
Have you begging please
Begging please

(instrumental)

Beyond the door
There's peace I'm sure.
And I know there'll be no more...
Tears in heaven

Would you know my name
If I saw you in heaven
Will it be the same
If I saw you in heaven
I must be strong, and carry on
Cause I know I don't belong
Here in heaven

Cause I know I don't belong
Here in heaven

субота, 4 квітня 2009 р.

Замками Львівщини. Не всіма, але...

Ура! СОТИЙ ДОПИС!!! Це вже майже ювілей. Про що це свідчить: по-перше, хватило мене на те, щоб до нього дописатися, а не кинути десь на пів дорозі ведення блогу, як я часто це роблю з іншими справами, по-друге, мій душевний стан настільки стабільний, щоб не стерти свій блог відразу як мені щось в ньому не сподобалось, так як це роблять деякі, по-третє, як свідчить опитування, мій блог, в основному, людям подобається, принаймі поки що, а це ще один аргумент, що сотий допис на ньому тенденція позитивна.
Я довго думав, про що він буде. Тепер вже знаю: про замки.
Так ось, сьогодні видався чудовий погожий день. Мені, як щасливому власнику манометра (це така штука, що міряє тиск повітря в шинах) та автомобіля Деу Ланос Хетчбек туманно-голубого кольору вдома не сиділось. Саме тому ми всім сімейством вирішили кудась поїхати, при чому підхід був досить оригінальний: всерівно куди, лиш би дома не сидіти. Рішення було прийнято одноголосно і стала справа за вибором: куди їхати. 15 хв серфування по легких хвилях нету і вибір за нами: Підгорецький та Олеський замки.
Я швиденько метнувся на заправку, за памперсами для малої, стрегічний запас яких майже закінчився та встиг ще навіть помити свого туманно-голубого Мустанга на мойці ОККО (сцуки, знов підняли ціну).
Десь близько 13 год. ми виїхали. Карта сказала, що до Підгірців тре їхати київською трасою і десь між Олеськом та Бродами звернути направо. Ми викарабкались зі Львова на трасу і я відпустив вожжі свого Мустанга. Слід зазначити, що київська траса це просто казка. Нова дорога, яку на жаль чи на щастя будували македонці, вилась немов змія серед дерев, які стрімко тікали від нас в протилежну сторону. Дорогу до Олеська ми подолали дуже швидко, з правої сторони маячів замок. Однак, ще вдома було прийнято рішення про те, що спочатку відвідуєм замок в Підгірцях, а потім в Олеську. Це і виявилось стратегічною помилкою, про яку я напишу дальше.
Так от, проїхавши трохи від Олеська, я побачив знак та автобусну зупинку "Підгірці". Відразу ж перед нею був поворот. Я притормзив і хотів вже повертати, але зауважив. що асфальт закінчується і починається грунтовка, причому, навіть грунтовкою її назвати важко, це була розбита тракторами польова дорога. Я зупинився. Відразу ж до мене підійшов ДАІшник, одни з тих, які стояли на іншій стороні дороги і спитався, чи ми їдемо до замку. Після моєї ствердної відповіді, він чемно пояснив мені, що ще треба проїхати 1-1,5 км, а потім повернути направо та по асфальтованій дорозі доїхати до замку. Це відразу ж навело мене на роздуми, що не всі ДАІшники погані. Є серед них і хороші люди. Цю тезу я спробував висловити вголос, на що моя кохана сказала що з мене і так немає що взяти: аптечка на самому видному місці лежить, вогнегасник є, знак аварійної зупинки є, навіть манометр є!, ремні надіваю завжди і всіх інших примушую, швидкість майже ніколи не перевищую і т.д. В мене по очах написано, що я жмот!
Так от, відразу ж після повороту дорога пішла догори і з вікна автомобіля відкрились незрівнянні краєвиди, милуючись якими ми доїхали до самого замку.
Сам Підгорецький замок справив двояке враження. Видно, що колись він сяяв та був надзвичайно багатим. З тильної сторони замку колись був літній сад і можна лише уявити, наскільки там було красиво. В даний час замок знаходиться в жахливому стані: штукатурка обсипалась, арки зруйновані, алей затоптані. Однак, де не де видніються сліди реставраційних робіт: замінене покриття, починається реставрація стін. Надзвичайно сподобалась маленька церква чи то капличка, що стоїть перед замком. До середини замку не пускають, оскільки, як я зрозумів, там ведуться реставраційні роботи. Тут декілька фоток замку та його околиць.
Перекусивши, ми поїхали до Олеського замку. По дорозі зупинились під конями. Там я згадав, що колись, коли був маленьким, під тими конями вже був. Фото коней можна побачити тут
Від коней рукою подати до Олеського замку. Я вже писав про стратегічну помилку. Так ось, вона полягала в тому, що Олеський замок відкритий для відвідувачів до 16 год. Ми приїхали до нього о 16 год. 30 хв. В середину вже не попали, але зато покатались на бричці навкруги. По дорозі жінка, що вела бричку, розповіла нам, що Олеський замок дуже славний. В ньому народився польський король Ян Собеський ІІІ, який мав 14 дітей. Саме для тих дітей був посажений сад, в якому стояли скульптури левів, що посміхались. Як в кожному порядному замку тут є свій привид: нещасливий коханець з роду Жолкєвських (син того пана, що побудував Жовкву), який закінчив життя самогубством. В замку пройшли молоді роки Богдана Хмельницького, батько якого тут був управляючим, якщо я не помиляюсь з 1605- по 1610 роки. З пагорба, на якому стоїть замок, теж відкривається незрівнянний краєвид. Біля замку до 1939 року існував монастир капуцинів. Тут декілька фоток Олеського замку.



Повернулись додому ми всі вимучені, але задоволені. День, як то кажуть, вдався на славу.
P.S. Усі фотки клікабельні.